У новій книжці Ярини Сенчишин усе вимовлене стає поезією. Здається, і слова такі, як завше, і сполучені так, як завше, але в часі і просторі невимушено відбуваються якісь невловні зміни, зафіксувати які здатна лише поезія. Так, львівська архітектура перетікає у карпатські орнаменти, а галицькі обряди сусідять із традиціями гуцулів. Поетка наче демонструє відтворюваність одних і тих самих сюжетів, які по-різному грають нами у різний час та у різних декораціях, наче вічні сюжети чи правила шахової гри, що не міняються уже століттями, але завжди захоплюють нас. Вони складаються у найважливішу гру — життя.